Skip to Content

100 років української державної служби

            Своїм корінням державна служба України сягає доби княжої Русі й набуває свого розвитку за козацьких часів Богдана Хмельницького, коли паралельно з військовою структурою була розвинута ієрархія цивільних посад. 

            Як окремий інститут національної держави державна служба в її нинішньому розумінні (зі статусом державних службовців, урегульованим законом, з уповноваженнями цих посадових осіб на здійснення функцій держави, а також отриманням ними заробітної плати з державного бюджету) з'явилася 1918 року – за Гетьманату Павла Скоропадського, часів спроб у XX столітті побудови на теренах наших земель незалежної Української Держави. 

            На відміну від уряду Української Народної Республіки доби Центральної Ради 1917-1918 років, а також і Директорії 1918-1919 років, гетьман Павло Скоропадський уважав одним з головних своїх завдань створення професійної державної служби й зосереджував на ньому значні зусилля. 

            Саме з метою побудови державного апарату за часів Гетьманату в доповнення до основного закону, що отримав назву Законів про тимчасовий державний устрій, від 29 квітня 1918 року було прийнято та значною мірою впроваджено цілу низку системних законів, які вперше в історії України на законодавчому рівні закріпили основу інституту державної служби. 

 

            Чільне місце тут посідає Закон про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі від 30 травня 1918 року. Таким чином було закладено один з головних механізмів, що став невід'ємним атрибутом вступу на державну службу – складання присяги:«Урочисто обіцяю вірно служити державі українській, визнавати державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти інтереси і добробут». 

              При цьому присяга не була лише символом – вона була обов'язковою умовою набуття статусу державного службовця. Даний елемент суттєво вирізняє державну службу за часів Скоропадського, зокрема, від урядової служби у відомствах доби Центральної Ради, яка просто у відповідному законі проголосила збереження всіх урядових відомств Російської імперії, що існували на українських землях, і всіх службовців у них. 

            Формування саме національної урядової машини, і створювана на той часурядова служба мала суттєві елементи демократії, базуючись на кращих традиціях українського козацтва.

            Іншим документом, таким як Закон про нормальний розпис утримання службовців в центральних урядових установах цивільних відомств від 26 червня 1918 року, в Українській Державі було фактично запроваджено аналог нинішньої системи категорій посад і рангів державних службовців, а саме систему класів посад і рангів пенсії урядовців, а також схему посадових окладів. Вже тодізаробітна плата державних службовців установлювалася законом (що відповідає європейським адміністративним традиціям). 

                 Закон про порядок призначення на урядову службу, ухвалений гетьманом 24 липня 1918 року і та система державної служби, як свідчать положення закону, в чомусь нагадує нинішню: порядок призначення урядовця залежав від класу посади, причому кандидатури для призначення гетьманом на вищі посади державних службовців (заступники міністрів, директори департаментів) попередньо узгоджувалися з Радою міністрів. 

               Сім фактів про формування української держслужби:

  • Усі службовці міністерств ділилися на 10 посадових класів. Перший – мав лише голова уряду, ІІ – міністри, ІІІ – їхні заступники, ІV – директори департаментів. І так аж до Х, який присвоювався практикантові. Цим законом встановлювалося й пенсійне забезпечення державних службовців. Пенсію першого рангу могли одержати прем’єр, міністри, їхні заступники. Загалом ранг пенсії відставав від посадового класу на 2-3 позиції. Найнижчим у міністерстві був сьомий пенсійний ранг.

  • Перший законодавчий акт щодо оплати праці державних службовців був ухвалений Радою Міністрів 7 травня 1918 р. і стосувався лише вищих посадових осіб держави: гетьмана, прем’єр-міністра, міністрів та їхніх заступників. Особисте утримання гетьмана визначили у 8 тис. крб. на місяць, а також 10 тис. крб. на представницькі витрати. Таким місячний оклад глави держави залишався аж до початку жовтня, коли Рада міністрів збільшила цю суму до 23 тис. крб. У травні також одноразово виділили 30 тис. крб для покриття видатків на початкове облаштування гетьмана.

  • За законом від 26 червня 1918 р., річні посадові оклади були переглянуті у бік збільшення: прем’єр – 30 тис., міністр – 24 тис., заступник – 18 тис., директор департаменту – 15 тис., віце-директор і радник міністра – 12 тис., начальник відділу – 10 тис. крб. Далі йшли урядовці різних розрядів із діапазоном окладів від 9 до 3 тис. крб. На найнижчому щаблі міністерської ієрархічної драбини знаходилася посада практиканта з окладом у 1800 крб.

  • Слід зазначити, що протягом майже всього функціонування Гетьманату посадові оклади службовців урядових установ не підвищувалися. Лише в умовах антигетьманського повстання 25 листопада Рада Міністрів встановила відсоткові надбавки до їхніх посадових окладів та одноразову допомогу з огляду на дорожнечу.

  • Урядовцям-професорам надавалася можливість вести викладацьку роботу у вищих навчальних закладах. 1 листопада було врегульоване питання переходу державних службовців з одного відомства до іншого. Спираючись на відповідну статтю Зводу законів Російської імперії, уряд дозволив такі переміщення за взаємної згоди відомств. На такій же підставі в стаж державної служби зараховувалася праця в урядових установах Російської імперії, а також українських – часів УНР.

  • Статус державних службовців мали й закордонні військово-санітарні комісії, які були направлені до Німеччини й Австро-Угорщини задля надання допомоги полоненим українським громадянам у справі повернення їх на батьківщину. Штат комісії налічував 10 осіб. Очолювати її мав військовий у званні полковника - V клас. Співробітники комісії – лікарі, фельдшери, перекладачі, діловоди мали – від VІІ до Х класу посад. Крім річної платні, передбачалися також видатки на канцелярські, господарські потреби, найм житла тощо.

  • Досить складним і диференційованим був механізм визначення оплати проїзду та добових під час відряджень. Насамперед вона залежала від класу посади. Міністри та їх заступники користувалися безплатним проїздом. Керівникам відомств, крім того надавався окремий вагон. Розміри добових залежали від посади, відстані, міст перебування та їх розряду. Київ, Харків, Одеса були визначені як найдорожчі для проживання і для них встановлювалися окремі добові — від 50 до 10 крб.

Звісно, що за часи гетьманства не вдалося завершити розпочату реформу важливої сфери складної державної управлінської діяльності.

У сучасному ж розумінні державні службовці – це професійні менеджери і експерти, які сумлінно працюють в органах влади і беруть участь у вироблені, реалізації та оцінці ефективності здійснення державної політики. Від рівня їх майстерності та вміння, прозорості дій залежить ступінь задоволення законних інтересів громадян, авторитет держави, сталий розвиток країни та її конкурентоспроможність на міжнародній арені.